Розмова з Оксана
Добрий день! Як вас звати? Звідки ви? Де народилися? Скільки років? Де ви навчалися?
Добрий день! Мене звати Оксана. Народилася я в селі Солов'ї Старовижівського району Волинської області. Після закінчення школи навчалася в, тоді ще, Львівському ордена Дружби народів державного медичному інституті, який успішно закінчила, і тільки потім він став університетом.
Як переїхали до Ковеля? Що спонукало?
Мама родом з с.Дубове і, просто в один момент, коли її мама стала мати менше здоров'я, просто заради підтримки переїхали ближче до неї.
Розкажіть трішки про радянську еру. Адже ви були народжені за радянських часів і застали трішки радянського союзу, як то було? Тобто, яке ваше враження зараз якщо ви дивитеся назад?
Зараз вже з нашого власного досвіду життя в незалежній Україні, можна сказати, що в той час пропаганда діяла достатньо сильно. Практично всі були переконані, що російська мова то є щось таке визначне, унікальне, могутнє і правильне, а українська це, ну, мова села, селян, це мова якою не те, що спілкуватися не престижно, але на тебе навіть в обласному центрі дивилися, ну як на людину яка не є інтелектуально розвинена. Навіть в університеті у Львові лекції викладалися декілька років російською, мій перший курс 1988 року виклалися лекції російською мовою.
Як це відчувалося, бути народженій в українськомовній родині, в українськомовному середовищі і бачити те, як російська мова вважалася чимось більш престижним , тобто, чи було якесь обурення, чи пропаганда впливала на всіх і в тому числі на ваше сприйняття?
Вона(пропаганда) впливала на всіх, воно виглядало досить органічно, нас вчили, що "Ленин всегда жывой", що комуністична партія це наше все, що нас ведуть в правильному напрямку. Воно дійсно так було. На рівні Волинської області, на рівні такого села-міста-містечка українська мова була звичним, нормальним середовищем. Просто якщо ти десь хотів мати престижну посаду, престижну роботу, ну там панувала російська і від тебе вимагался російська.
Що ви можете розказати про перші роки Незалежності України? Саме 24 серпня 1991. Як ви його зустріли?
Справа в тому, що студентство завжди було активною, рушійною силою. Наші студенти, представники нашого університету, були учасниками Революції на Граніті в Києві, на мітингах. Ми були дуже активні по мітингах. Наше студентство брало активну участь в розхитуванні ситуації, ми протестували, брали участь в акціях, що у Львові, що в Києві. А сам момент проголошення незалежності не був таким яскравим. Так всі раділи, ну але щоб ми розуміли, що відбулося - я б не сказала, тому що економічна ситуація в той момент була досить важка. Наприкінці існування Радянського союзу був тотальний дефіцит, і ми були, власне, зайняті тим, щоб щось, для себе дістати. Тому що тоді "дістати" це була основа життя аби вижити. І тому, напевно, ця економічна ситуація якось перекрила політичне значення самого процесу. В перші роки незалежності, була не менш важка економічна ситуація, тобто ми собі виживали, держава, в політичному сенсі, рухалася кудись вперед. Ми разом з нею рухалися, в якомусь плані "виживання", теж вперед. Вчилися виживати, були майстрами з виживання, навчали інших виживати - ділилися досвідом.
Ви вже згадали, що це було складно в економічному плані згадавши "виживання", але як було в період Помаранчевої революції, чи брали ви в ній участь?
В Помаранчевій революції участь брати ВСІ. Українці завжди тяжіють до справедливості. Найбільш активними тоді були люди із заходу України. Вони знали як можна жити, хоча там все-таки була присутня радянська пропаганда, але її впливу було менше. Нам було ближче бачити сусідів (сусідні країни як Польща, Угорщина і т.д.), спілкуватися з ними і бачити, що можна жити інакше. Не було такого жорсткого впливу москви як на сході, де в них була дуже сильна економічна інтеграція. Східні регіони напрямку мали дуже тісні економічні контракти саме з центрами прийняття рішень, москва, ленінград. Вони не бачили приклади іншого можливого життя до якого треба прагнути. А на заході в нас, особливо, Закарпаття, був зовсім інший рівень розвитку. В 90-ті роки на Закарпатті вже були двоповерхові приватні будинки з санвузлами на другому й на першому поверсі. Вони знали як це робиться, бо вони бачили, угорців, поляків, чехів.Туди їздили вже тоді на заробітки, маючи можливість будувати своє життя інакше з економічної точки зору.
А Помаранчева Революція, виникла на фоні тієї несправедливості, коли нас підло обдурили, не перший раз. Перший раз нас обдурили, коли обрали Леоніда Даниловича Кучму, всі були впевнені, що Президентство продовжить Леонід Макарович, але щось пішло не так. Я вважаю, що перша підтасовка бюлетенів серйозна, ще трапилася тоді, коли обрали Кучму. Ніхто ніколи не чів за такого політика і ось раптом він став президентом. Так само трапилося коли Віктор Ющенко мав стати президентом, весь народ поклав на його надію. Ми всі побачили, що щось пішло не так. І будучи загалом далеко не першим народним політичним страйком, але на рівні виборів першим, люди не хотілося миритися з відвертою брехнею. Навіть маленькі дітки, а тоді в мене синові було 4 роки, всі ходили з цими помаранчевими прапорцями і казали "ми за Ющенка" - це було дуже цікаво.
Це був той момент, коли всі в єдиному пориві відчили єднання всіх. Був спільний такий емоційний напрямок, де відчувалося, що ти не просто маленька людина, а що ти є сила. І оце відчуття сили давало в подальшому можливість організовувати такі речі. Тому, що ми вже приблизно знали, що це, як це, і що цим можна чогось добитися.
Від 2004 до 2014 року Україна офіційно та наполегливо прагнула до інтеграції з Європейським союзом, але тодішній наш Президент Янукович, вирішив, все-таки, відновити зближення з росією. Рік 2013, як було жити під час розгортання Революції гідності? Чи зрозуміли ви, що таке Європейський Союз на той час?
Якщо забігти трошки назад, життя в Україні, чимось нагадує гойдалку, тому що в нас поперемінно весь час існує традиція обирати проєвропейського президента, потім обирати того, котрий тяжіє більше до радянщини та росії. І поперемінно воно так іде: Кравчук - проєвропейський, Кучма - пріоритетний погляд на схід, Ющенко - проєвропейський, і Янукович - до росії. Було заявлено, що ми підписуємо вступ в Євросоюз, І більшість народу України тяжіла в ту сторону, хоча схід більше коливалася. Сприйняття світу там було засновано на радянських цінностях. Хоча, там дійсно був великий вплив постійної російської пропаганди.
Як ми дивилися на Євросоюз? З однієї сторони ми розуміли що має бути, щось краще. З іншої сторони, та сама пропаганда вбивала в голови, що там не вже такий високий економічний рівень життя. Росія застосовувала всі принади пропаганди. Але ось цей момент, коли людина (Президент України Віктор Янукович) їхала підписувати документи, а приїхала з зовсім іншим рішенням - реально обурив всіх. Але мушу зізнатися, що я гадаю, можливо дійсно не було би Революції, аби не побили дітей – це була, справді, ота червона лінія, яка збурила та підняла всю Україну
Тобто, побиття студентів стало каталізатором?
Так, побиття студентів, і все було однозначно. Адже побили дітей і після цього вийшли батьки. Це просто вийшли батьки, які розуміли, що якщо побили сьогодні наших дітей – завтра поб'ють інших дітей і з цим треба щось робити.
Чи приймали участь ви в Революції гідності?
Ні, не приймала. Тоді були маленькі діти, не було можливості поїхати, хоча аби склалося життя інакше - впевнена, що б поїхала.
Окей, а чи були Ви в перлині українського курорту - Криму до його анексії?
Так. Ми поїхали якось відпочивати у 2005 рік. Ми були в Криму, він був тоді дуже російськомовним, і українська мова не те щоб їх обурювала, але реакція була і справді неоднозначною. /м було легше, коли з ними спілкувалися російською, адже цільова аудиторія в них були туристи з Росії. Хоча в принципі вся зона курортна, той самий Бердянськ, Одещина - все-таки не розуміли важливість української мови. Там населення сприймало, що спілкуватися українською між собою - так, будь ласка! Але з людьми будьте добрі, говоріть російською - мовою еліти.
Тобто, все-таки залишалися такі пережитки тієї радянської епохи, коли російська мова вважалась чимось кращим?
Вони і досі зрідка подекуди так лишається.
В Криму тоді більше шанували заможних людей, з тих хто приїжджав відпочивати. Їх дуже влаштовували москвичі і т.д. Адже ті російни самі, коли ще не можна було виїжджати їм повноцінно за кордон, заполонювали Крим, Сочі.
Все-таки цільова аудиторія півострова були заможні росіяни?
Це було для них більш приємно, тому що це були гроші. Крим завжди жив курортним сезоном. В них курортний сезон – заробітки. А далі, сум, печаль, холодно, сиро, мряка і немає роботи. Проблема України завжди була в відсутності роботи. Захід України цю проблему вирішував їхавши до ЄС на заробітки, а схід України – сидів, сумував та пив. І їм було нормально. Через що, більшість процесів, які викликала пропаганда, попали в сприятливий грунт.
Людина, яка немає роботи після кризи, що спричинила раптова зміна влади після Революції. Ця ж сама людина відповідно має сімейні проблеми через відсутність заробітку вона легше вірить в казочки що вона може жити набагато краще, якби от повернувся радянський союз. “Тоді ж він дав направо й наліво квартири, машини та навіть безкоштовні ПОЇЗДКИ у санаторій.” Ним навіювався та прищеплювався сум за тими казковими часами радянської “утопії.”
Початок російської агресії в 2014 році. Тобто, це анексія півострова в лютому, та збройне вторгнення росії на схід у березні. Як було за цим спостерігати?
Коли почалася анексія Криму, через пропаганду багато людей щиро вірили, що в них покращиться життя. Частина розуміла, що насправді відбувається, а інша частина була в захваті від того. У 2014 році за цим всім було дуже страшно і тривожно спостерігати, адже коли йдуть новини, що високопоставлені військові “наполегливо рекомендують не чинити опір російській армії і перейти на бік рф. Це дійсно було дуже страшно та обурливо.
Російська агресія на Донбасі. Коли на сході України у 2014 році росія показала всю суть агресії проти України, як початок війни торкнувся вас?
На щастя. персонально вона мене не торкнулася. Доки розвивалися події на Донбасі мене особисто це не торкнулося. А вже коли в Україні оголосили першу хвилю мобілізації, тоді війна постукал у мої двері. Захищати Україну тоді було покликався рідний брат мого чоловіка, який був вбитий руками російських окупантів. Він був серед перших жертв на Волині. Загинув він під Волновахою, де Україна на той час зазнала найбільше втрат серед військових. Саме тоді ми всі зрозуміли, що в Україні відбувається справжня кривава війна за свободу та незалежність нашої держави. Але найгірше, що наших військових здали самі жителі Волновахи, які у 2014 році стали жертвами російської пропаганди.Вони вірили, що українці із заходу України хочуть забрати їхню землю, з’їсти їхніх дітей - вони були просто налякані. Пропаганда падала на благодатний грунт. Вже тоді наша область втратила найбільше військових у порівнянні з іншими регіонами.
З 2014 по 2021 рік яким було ваше життя? Чи відчувається по справжньому війна у вашій повсякденності?
Війна відчувалася спочатку, ми всі активно слідкувати за подіями на фронті. Коли були активні та гарячі стани російсько-української війни. Потім, держава свого роду перейшла на режим, коли “війна там десь далеко на сході” і люди повернулися в більш-менш нормальне русло На жаль те саме відбувається і зараз. Є люди, які “втомилися” від війни, вони хочуть жити як жили раніше. І це зрозуміло, адже людина не може постійно жити в напрузі. Але починаючи з 2014 року це все активно слідкувалося, хоча я й не була волотнером починаючи з 2014, я була серед людей, які співчували. Часом просто долучалася до допомоги як скинутися на збір на генератор для армії, але саме такої постійної волонтерською праці у мене не було.
Кожен українець зустрів 24 лютого по-своєму. Як ви зустріли цей день?
В мене 24 лютого розпочалося з о-пів на шосту ранку, коли подзвонила наша родичка. Вона почала кричати в трубку: “Почалася війна. Бомблять Київ та Харків.” Я до останнього не вірила, що буде повномасштабне вторгення, хоча були всі прямі і непрямі ознаки цього.
Як і всі українці, ти спочатку цілий тиждень сидиш в телефоні 24 гоини на добу, дивишся що відбувається. І потім прийшло таке усвідомленн, що воно буде продовжуватися і тому потрібно щось робити.
Як ви розпочали ваш волонтерський шлях?
Мені подзвонила знайома, яка попросила моєї професійної допомоги. Тоді була отримана величезна партія допомоги, а саме ліків з Італії. Я, як фармацевт, володію латиною і тому назви препаратів зазвичай співзвучні, і вже по діючій речовині ти знаєш до якої категорії він відноситься. Саме тоді була сформована перша заявка на “Волонтерську сотню” (військову організацію) і втой же день наші військові відвезли її на Київ. На той час ми формували заявку, і коробки заклеювали армованим скотчем - це було дуже болячи (пані Оксана жартує, адже цей вид скотчу є набагато дорожчий за звичайну клейку стрічку і не призначений для канцелярських робіт)
Як ви найшли себе на Марлозі? Вам відразу сказали, що ви будете відповідальні за формування медичних заявок, чи як це взагалі було?
Я просто продовжувала робити свою роботу… Власне для мене нічого не змінилося, я працюю в аптеці - маю справу з ліками і я пішла волонтерити - теж почала працювати там з лікам. В аптечні справі є декілька етапів кар’єрної драбини. Ти можеш працювати в аптеці, потім перейти працювати на виробництво, після чого йде робота на аптечному складі, або ти можеш створити аптечну мережу, умовно кажучи. Так от у своєму житті я вже працювала в аптеці, керувала аптекою, створювала аптечну мережу, і під час університетської практики я працювала на виробництві. І саме для мого повного щастя у мене не вистачало створення аптечного складу. Моя мрія збулася… (сміється). Мрії - збувається, рано чи пізно вони збуваються. Просто їх треба правильно формулювати, тому що ти отримуєш в кінці-кінців те, що хочеш, але трішки не так як ти собі це уявляв. (знову сміється)
Що означає Марлог для Вас?
Марлог - це люди. Саме Марлог це знайомство з дуже класними, крутими людьми, з якими серед інших обставин не факт, що я познайомилася б.
А чи є волонтерство втомлюючим? Адже для багатьох волонтерів знайоме саме поняття “емоційного вигорання”, чи стикалися ви з таким поняттям?
В перші місяці такого не було, адже ти на адреналіні. Для тебе це нове, щось цікаве розгортається, налаштовується. Втома приходить ось зараз, коли воно все працює. Кожен волонтер вважає, що він робить недостатньо. Коли відбуваються такі масштабні речі як вчорашня катастрофа з Ново Каховською ГЕС… Ти тоді отримуєш інформацію, що ще більше людей постраждало, і їх дуже багато, їм теж треба допомога. Ти розумієш, що ти просто невзмозі власноруч достатньо всім допомогти - саме це тебе вибиває. Просто відчуття безсилля.
Я знаю, що ви керівниця молодої, скоро як рік від створення Громадської організації “Марлог - Кадуцей”. Як ви дійшли до цього зі своєю командою, що ось “нам вже пора офіційно об’єднатися” ?
Я на волонтерство просто прийшла складати заявки, а Головою ГО мене просто зробила моя команда. Це такий “кривий” кар’єрний ріст (сміється, через дуже складну відповідальність за ГО, яка впала на її плечі). Я не мріяла про цю відповідальність, тому що ї в мене є життя і так предостатньо було, але все-таки це було потрібно. Тоюто це для мене не було бажанням, це було завданням, яке потрібно було виконати.
Чим займається ваша громадська організація?
Наша громадська організація в основному забезпечує гуманітарною допомогою військових. По мірі можливостей, ліками, які вони потребують, та засобами тактичної медицини.
Чи були на вашому волонтерському шляху якісь дуже складні чи емоційні заявки?
Через одну, якщо не кожна є складними заявками. Адже об’єми, які люди зазвичай просять і наші можливості просто не співпадають. І ти, з однієї сторони, хочеш дати якомога більше, а з іншої, якшо ти сюди даси все, то інше заявка лишиться просто незакритою. А люди просто надіються, благають та чекають.
Я знаю, що у вас є волонтерські відзнаки, навіть Марлог отримав “Золоте серце” від Президента Володимира Зеленського - як воно відчувається?
Це приємно, коли зусилля бачать на такому високому рівні. Приємно коли, ти отримуєш таку вдячність за свою роботу. Це заслуга, перш за все, всієї команди, яка долучена до волонтерської роботи, кожного волонтера. Але часом коли ти спілкуєшся телефоном з людьми, які роблять запити на гум. допомогу, є якесь відчуття, що ти повинен робити більше. Це такий “синдро волонтера”, що вимагає від тебе прикладати більше зусиль, хоча є розуміння того, що і так величезний об’єм роботи вже робиться.
Якщо би у вас була можливість звернутися до кожного українця, що би ви сказали?
Для тих, хто до цих пір не зрозумів - Україна це ваша держава, і земля України це найрідніше, що ми маємо. Ми всі можемо втекти від війни, але рідншої землі ніде не буде. Пора вирости, збагнути та взяти відповідальність за своє життя та життя твоєї країни. Війна продовжується.
Зі світом важче, адже наш світ є занадто різноманітним. Напевно, я хотіла щоб світ дослухався до того, що потрібно менше старався руйнувати, а більше намагався створити. Ось цей “вірус руйнування” він справді забирає багато ресурсів - це не добре. Все-таки ми б могли зробити з цієї планети набагато краще та комфортніше місце для життя. Боляче, зараз наші життя лише прагнуть вижити.
Також я ще раз захотіла б підкреслити, що Україна б’ється за свободу не лише себе, а й всього цивілізованого світу. Тому нам потрубно допомагати, адже після нас наступними можете стати ви.
Як ви бачите майбутнє України?
На разі, занадто багато варіантів щодо розвитку майбутнього. Сьогодні воно неймовірно інваріантне. Ми всі віримо, знаємо та спожіваємлся що Україна переможе. Всі люди які свідомо мислять, знають, що у нас дуже сильний противник. І як би ми не заколисували себе, що перемога настане ось-ось - це не так. Швидка та легка Перемога дуже добре звучить в теорії, але насправді зовсім навпаки є на практиці. Суспільство може заколисуватися цими обіцянками і засинає. Нерозуміючи, що наші зусилля у допомозі держави не повинні зменшуватися, а навпаки лише зростати.
Ми віримо у світле мирне майбутнє України, але нам ще потрібно прикласти величезну кількість зусиль, аби цього досягнути. Я вірю, що Україна буде вільна і сильна. .
