Тетяна Рябко
внутрішньопереміщена особа з Запорізької області, що мешкає в м. Ковель, Волинська область.
Саме звичайне питання це звідки ти, звідки родом та скільки тобі років?
Мене звати Тетяна, я з міста Гуляйполе Запорізької області. Мені 37 років
Де ти навчалася, який в тебе ступінь освіти?
Навчалася та закінчила Гуляйпільську школу, потім навчалася в Мелітопольському агротехнічному університеті на факультеті обліку та аудиту.
Скільки вже в Ковелі перебуваєш, коли сюди переїхала? Як тебе прийняло це місто, як вітали тебе тут місцеві жителі? Чи було психологічно важко тобі адаптуватися до цієї місцевого менталітету/культури?
Переїхала в цей край я 8 березня 2022, і тому тут вже рік і місяць. Від Ковеля – я від цього міста в захваті. Від самого Ковеля, від людей, те як вони нас прийняли. Я всім своїм друзям кажу, що те як нас прийняли люди тут, на сході навряд чи ми так прийняли. Так гостинно, та відкрито. Адаптуватися була не складно, ніяких проблем не було, люди всіляко допомагали, стимулювали з роботою, з житлом. Ті нагальні потреби які в нас були, завдяки місцевим жителям ми закрили.
Розкажи нам щось про своє рідне Гуляйполе? Яке це місто, чим воно славиться?
Гуляйполе — це невеличке місто, яке славиться тим, що ми є Батьківщиною Нестора Махна – ватажка повстанського руху XX ст.. Це свого роду як на західній Україні це був Степан Бандера, то в нас це був Нестор Махно. Дві анархічні гілки, які радянська влада в Україні особливо присікала останні пару десятиліть до розпаду. Зараз, буквально років десять назад знову почали за це говорити пробувати на цьому робити якийсь бренд міста.
Які обставини спонукали тебе покинути своє рідне місто, як довго наважувалася на переїзд чи знали ти куди ти взагалі їдеш?
Ну обставини ті, що спонукали це бойові дії. Наважилися ми буквально за дві години коли по нас почали бити з артилерії. З 26 лютого по 8 березня ми максимально старалися на базі нашої громадської організації, того самого нашого хабу який ми мали, ми організували волонтерський рух. Ми почали забезпечувати всім необхідним наших ТрО і військових, які приїхали в цей момент в місто. А тоді було якраз дуже холодно, після 8-10 днів ночування в підвалі ми зрозуміли, що це не варіант і треба вивозити дітей.
У вас волонтерський рух заснувався, наскільки він був потужний? Як тутешні люди реагували на початок нової стадії російської агресії? Адже стереотипно українці на заході можуть мислити, що все-таки населення здебільшого на сході було вагомо налаштоване проросійськи.
Знову ж таки, спочатку було таке затишшя, адже не знали як поводитися міська рада Гуляйполя, адже правильно край наш такий специфічний своїми поглядами. Перші два, три дні був повний інформаційний вакуум збоку міської ради. Ми не знали там чи вони здали вже наше місто, чи не здали. І займаючись ще до цього якоюсь громадською діяльністю ми почали кидати клич: «давайте збиратися робити коктейлі молотова.» Але як ми побачили перші танки то зрозуміли, що це дитячі забавки (сміючись говорить це). Ну але все-таки сам факт цього, потім чоловіки пішли в напрямок допомоги саме коктейлями, великі аграрії в кого були ресурси швидко та оперативно позакупляли дрони - загалом допомагали військовим, які переїхали. А ми жінки почали формувати, збирати їжу та ліки. Було також багато факторів коли, до прикладу, за двадцять кілометрів до міста вже стояли росіяни. І там вже з декількох шляхів вони регулярно підходили на кілометрів п’ять і ми зрозуміли що будь-яких активістів здадуть чи знайдуть просто відразу – це я говорю за період тих десяти днів коли ми залишалися в місті. Ось в перші дні відразу прилетіло в будинки всіх тих, хто волонтерив з 2014 року.
Тобто місто відразу об’єдналося в спільній меті. Люди не вагаючись об’єдналися аби допомогти армії, населенню яке постраждало.
Так! Ми створили чат, де люди несли все що було необхідним. До прикладу «треба зараз терміново бензин» то люди по запитах старалися допомогти. ЗА два дні буквально назбирали до трьох тисяч людей, де постійно моніторили, допомагали та привозили все за лічені години скажімо так.
Давай трішки повернемося в часі до 24 лютого, коли ще не було повномасштабної російської агресії. Особисто я знаю і ти вже згадала в цьому інтерв’ю, що ти займалася громадською діяльністю. В чому ця діяльність полягала, яка місія переслідувала в тій громадській активності.
Наша громадська діяльність зародилася на протидії чомусь тоді. В нас є родовища залізної руди(там так озвучують), а по факту за дослідженнями 1986 року там родовища урану та золота. І у нас кар’єр вже декілька разів планували відкрити. Відкриття кар’єру тоді означало повне збезводнення регіону, можливі радіаційні забруднення і все. І мабуть з 2009 року ми двічі збирали людей на народні збори і прямим народуванням забороняли відкриття цього кар’єру. Ну а потім ми об’єдналися знову, адже нас цікавив розвиток молоді - населення старіє, роботи немає і молодь виїжджає. І ми захотіли свого роду дещо молоді сказати, що «ось у вас місто класне, велика, гарна історія», мотивувати також міську раду займатися молодіжним розвитком, розвивати туристичний бренд регіону. Тому ми і пішли в цей напрямок, зробили молодіжну організацію. Не тільки звісно молодіжна, така багатошарова організація на багатьох напрямках працювали. Там в мого батька також була організація «Гуляйпільськагромада». І ось цій основі ми створили організацію де займалися всіма цими активностями.
Тобто в тебе це свого роду сімейне, сімейне діло бути активним в громаді, робити та змінювати громаду. Адже я бачу і твій батько і ти сама є такими лідерами громади у своєму місті.
Не знаю як би ми робили цю активність в місті європейського союзу, але тут ти свого роду стаєш активним вимушено. Ти не згоден з чимось і постійно тобі треба відстоювати свої інтереси.
Ну але ж все-таки це треба об’єднати навколо себе ідею, потім людей і згуртувати всіх.
Ну так, так це правда.
Як в тебе загалом почався той день 24 лютого, що ти відчувала коли проснулася та як взагалі розпочався в той ранок?
В мене чоловік казав за це давно, читав всі американські ресурси, постійно мені за це говорив, а я не вірила, не сприймала. А потім ми ж входи в Національний корпус, то в нас до цього ще збори провелися, які варіанти евакуації в разі вторгнення, говорили що як тільки почнуться якісь заворушення то можна буде безпосередньо дітей учасників та прихильників перемістити на західну Україну. Я це все послухала, все це прокивала головою – я те все не сприймала серйозно. Ну а як зранку ми почули вибухи, подзвонила голова нашої місцевої партії «Національного корпусу». Вона сказала «почалася війна», в мене відразу паніка, безлад і мій чоловік каже мені: «Цить! Що далі будемо робити?» Спочатку вирішили залишитися, нікуди дітей не відправляти, тому що потім ми знали де ми їх знайдемо.
Розкажи трішки про свою роботу в Національному Корпусі. Це такий рух, який на півдні та сході був дуже делікатною та крихкою темою, все-таки специфічний для тих регіонів націоналістичний рух. Яка була твоя мотивація долучити до НЦ?
Національний корпус – це політична гілка АЗОВа, адже коли АЗОВ побачив, що воювати на сході це одне, а всі справи все одно приймаються та робляться в Верховній Раді то саме тоді створилася відповідно ця політична партія. Це як в нас були вибори у 2020 році, ми ж знову таки те все, що ми прагнули вдома міняти тоді завжди в нас була конфронтація з міською радою. Тому я спочатку була депутаткою міської ради, звісно що опозиційною. А потім ми вирішили спробувати піти в а банк тому і пішли на вибори. Тоді я ми вперше побачили що таке вибори, скільки то все коштує. В нас на це грошей не було, в нас була ідея (сміється). Нац. Корпус був десь в сусідньому місті Пологи, яке відразу на початку захопили, там з 2014 року оті самі учасників АТО були у складі цієї партії. Я була з ними на час виборів дотична, адже вони допомагали мені в агітаційній кампанії. Дівчата, які були однодумцями ішли саме від Національного корпусу, а я була само висуванцем для того, щоб людей свого роду наштовхнути, адже так в нас це було делікатно.
Якій твій досвід був саме з виборами? Які для тебе вони відчувалися, з точки зору коли ти не маєш фінансової підтримки? Чи була ти впевнена, хоча можливо і знала що не виграєш?
Я на вибори йти взагалі не хотіла і не зібралися – це якби не моє. Політика, бюрократія це сидіти з бумажки розклади – це взагалі не моє. Хотілося з командою зайти, новий подих, нові ідеї, можливість вийти на донори, гранти, на все це, адже у нас з цим в громаді дуже складно. Ну і звісно так, як ми мали вже попередній досвід, ми хотіли зробити маленьке місто європейським, в основі започаткувати розвинутий туризм, розвиток підприємництва, молоді і все в цьому роді. Я зі своїми дівчатами все довго зважували і вирішили висуватися з тими силами, які маємо. Агітацію проводили повсюди, багато підприємців долучилося, адже пам’ятали нашу «битву за кар’єр». Також я ходила до молоді нашої в ПТУ всі. Не маючи підтримки, з бюджетом у 20 тисяч гривень, я змогла зайняти друге місце з 800 голосами проти першого місця, в якого бюджет агітації вимірювався парою мільйонів.
Давай зараз тоді поговоримо про життя в Ковелі. Чим ти займалася на початку переїзду? Хто взагалі разом з тобою сюди переїхав?
Зі мною приїхали мої двоє дітей, моя сестра з двома дітьми, мама, родичі – загалом родичів приїхало 12 людей. Ми сюди потрапили чисто випадково, адже перед цим за рік до цього, ми чотири рази їздили на підприємницький майдан, і саме так познайомилися з ковельською підприємницею. І в той момент коли мав під'їхати евакуаційний потяг на Львів, під’їхав потяг на Ковель, тому ми в нього і сіли. Там було неймовірно багато народу, Їду в Ковель вже, набираю цю свою знайому, кажу: «Порекомендуй, що нам робити» і вона там допомогла, нас зустріли люди по приїзду, безкоштовно посилили. Ми жили такою великою дружньою компанією жили в одному будинку, а діла всі розселилися по інших садибах.
Ми приїхали в березні, до літа практично нічим адже «Ось-ось. Ось-ось і все закінчиться», весь цей час очкували. Потім під час цього очікування пішли на сезонні роботи на ягоди, з сестрою загалом поробила три місяці. Потім коли зрозуміли що і восени ми не повернемося, почали щось думати. Адже ця ситуація і позиція очікування, що щось зміниться гальмувала всі процеси і ти виходить сидиш попою на двох стільцях.
А зараз на сьогодні чим займаєшся?
Зараз я волонтерю/працюю в громадській організації, займаючись SMM. Можу сказати що коли ти хочеш, замислюєш щось і посилаєш сигнали у всесвіт, то воно все здійснюється. Адже такі крутезні люди після цього в різних сферах попадаються, реалізуються всі круті речі в найкращих варіантах. І тому зараз я веду SMM в дуже крутій, потужній громадській організації.
В тебе був бекграунд політичний, також громадська діяльність, а зараз ти працюєш SMM. В тебе якесь хобіможливо було, чи як ти взагалі дійшла до SMM.
Ну як хобі, мені завжди щось в цьому плані подобалося. Дивилася блогерів, колись пробували вести в цьому роді інстаграм, в плані саморозвитку я цікавилася цим. Ну але тому, що вдома в мене був зовсім інший бізнес, зовсім друга зайнятість то ніколи не було часу на хобі. І тому зараз в цей момент, ми опинилися в іншому місті з неясним майбутнім, тоді вже по факту дивишся що ти вмієш робити. Тоді в нас була торгівля, приватний підприємець, а от конкретна спеціалізація – я бухгалтер, я ненавиджу бухгалтерську роботу. І от ти дивишся що тобі подобається і починаєш розвивати ті напрямки.
Тобто професійно SMM ти почала вже займатися в Ковелі, місто надихнуло тебе вже професійно взятися за своє хобі?
Та надихнув не те слово! І надиханням, і допомогою зробив все для мене!!!
Ти вже от рік знаходишся в Ковелі, як тобі місцеві традиції? Як тобі Волинський край, Ковельщиназагалом також? Мала змогу відчути чи ознайомитися місцеві традиції?
Сильно місцевими традиціями я не заглиблювалася. Загалом тут багато традиційних речей пов’язано з релігією, церквами, церковними святами. До цього я дотична. Типу сестра посвятила паску, я її їм. Сам волинський край дуже класний через те що, це природа. Немає більше нічого розказати аніж про природу, адже в нас це степ, сухість вже в червні в нас все жовте. А тут природа неймовірна, вона притягує, зачаровує. Можливо тому і люди інші, адже в нас сухо і люди свого роду «сухі», а тут вони добрі та «мокрі».
Гуляйполе – це лінія фронту, це прифронтове місто і майже кожного тижня, якщо не щодня ми можемо бачити в новинних ресурсах що було обстріляне Гуляйполе. Яке твоє місто зараз, чи мала ти змогу відвідати своє Гуляйполе після переїзду.
Я тричі їздила в Гуляйполе: влітку, у вересні та грудні. В нас там було невеличке скупчення багатоповерхівок, де проживало десь 40% нашого міста, але в основному жителі живуть в приватному секторі. Практично все місто в тій чи інші мірі зруйноване, центр місто повність розбите. Там де концентрація адміністративних будівель – все повністю знищене. На цей момент з чотирьох шкіл лише одна є поки вціліла. Якщо навіть туди повертатися, то там на разі немає ніякої інфраструктури, щоб якось жити, тим більше з дітьми.
Чи тобі відомо скільки людей залишилося в місті? Чи зосталися в місті твої друзі, знайомі, родичі?
В нас там було 16 тисяч населення, 12 тисяч по факту мешкало, а на сьогоднішній десь 500 людей залишаються мешкати в місті. З різних джерел то тисяча, то 500. Хтось навіть на свій страх та ризик можливо вернувся посадити городи, ну практично всі повиїжджали. Майже пусті вулиці, в нас на вулиці немає нікого кому можна було б подзвонити аби запитатися як там будинок. Можливо хтось там їде в село, або в Гуляйполе то просимо заїхати аби подивилися що там з хатою.
Ти сказала що на вулиці зараз ніхто не мешкає, взагалі як твій дім? Чи зачепили бойові дії твій будинок?
Ну… зачепило… В нас в травні минулого року, повністю зруйнували наш магазин – градами розбили. У вересні ракета С300 прилетіла власне у наш двір, зруйнувала гаражі, двір, зачепило будинок, Також в жовтні там був такий маленький будиночок у дворі то вирвало повністю кришу і також ще одне приміщення теж пошкоджене. Тобто вся власність, все що мали тою чи іншою мірою пошкоджене, або повністю зруйноване.
Як взагалі діти це все сприймають як вони почуваються щодо всього цього?
Вони швидко адаптувалися, тут познаходили друзів. Коли питаюся чи хочуть їхати додому, то син той що 10 років каже так, але він не розуміє що там і як там. А донька казала, що хоче залишатися тут, адже потенційно розуміє що там відбувається. Старша моя пішла тут в місцеву школу, а син закінчує свою молодшу школу 4 клас, то буде іти далі вже скоріше теж піде до ковельської школи.
Зараз більш особисте питання, що ти почуваєш до російського народу?
На разі, в побуті – байдужість, повна байдужість, в тому плані коли ти перемикатися ти просто не можеш постійно відчувати агресію. Коли я бачу в різних соц. мережах, що вони роблять з містом то звичайно є агресія, є ненависть.
Зараз важко робити будь-які плани навіть мріяти дуже складно, але все-таки як ти бачиш своє майбутнє?
Ми всі перемикнутися на життя одним днем, потенційно важко вибудувати завтрашній день, адже це впирається в фінансову складову. Незрозуміло взагалі чи взагалі ти повернешся, чи відбудується твоє житло. Чи можливо навіть просто міняти свій стиль життя навіть. Зараз ти все-таки перебуваєш у пошуку себе, адже те що колись вважалося для тебе цінним може в один момент втратити цю саму цінність і просто зникати. І в цей час ти починаєш чути себе, що тобі подобається ти експериментуєш та пробуєш щось нове.
Давай зараз помріємо. В один день ти зможеш прочитати, що лінія фронту відступила від Гуляйполя і загалом вже агресора вигнано з українською землі, всі окуповані території вже повернули. Яка була б твоя реакція?
… Це буде загалом задоволення, очевидно. Це буде задоволення по факту самого закінчення, адже чим дужче на людину діє якісь подразник, тим дужче людина до цього адаптується. Адже якби через тиждень після війни все завершилося, то звісно була б величезна ейфорія. А вже на сьогодні цінність ця стирається, так звісно буде радість, задоволення Перемогою, але в той самий час буде ще більша невизначеність. Можливо це я так дивно це сприймаю, просто не маю такий чітких яскравих емоцій, я це не бачу.
Ось ми помріяли, але загалом твої можливі плани дій. Як ти бачиш майбутнього свого власного рідного міста?
На сьогодні, майбутнє свого міста я не бачу, в плані якщо там залишиться та ж сама влада і їх переконання в містоупправлінській роботі та повоєнному розвитку міста та його відбудови. В цьому випадку там нічого хорошого не буде. На відбудову та розвиток потрібно брати молодих ініціативних людей, адже старше покоління чи пенсіонери в них кардинально інше бачення всіх речей, в тому числі майбутнього. Але я гадаю, що всі ці процеси все-таки залежатимуть від політики держави, адже якщо всі ті процеси будуть налагоджені ідеально на вищому рівні країни, то вже місцеві не будуть мати шансу якось негативно вплинути на це.
На завершення, що ти хочеш чи можеш сказати людям, які не є дотичними до України і власне не є українцями? Які поради ти їм даси зі свого досвіду після війни?
Потрібно більше вкладати у свій розвиток, більше спрямовувати свої ресурси на власне задоволення. Потрібно бути мобільним та мати здорові фінансові накопичення. І навіть якщо виникають подібного роду ситуації, потрібно якомога швидше відв’язувати від минулого і пробувати адаптуватися, ніби в тебе вже там нічого немає. Адже коли ти емоційно прив’язаний і там, і тут, ти зависаєш у повітрі. Ти не розвиваєшся, і просто завмираєш. І проблема в цьому також, що це період не один, два дні, а може розтягнутися на роки.
