Інтерв'ю з Сабріною Танріверді
14 квітня 2023 р 10:30
Анжела Мерва: Сабріно, дякую, що прийшли та знайшли час для цього інтерв’ю. Розкажіть нам, хто Ви і чим займаєтесь.
Сабріна Танріверді: Я Сабріна. Мені тридцять сім. Я торговельний представник, керую офісом і працюю в освітньому конференц-центрі.
Відповідаю за організацію, адміністрування та обслуговування клієнтів.
Анжела Мерва: Як виглядає контакт з клієнтом з Вашої точки зору? Чи контактуєте Ви з гостями?
Сабріна Танріверді: Так, я вітаю їх, виконую запити клієнтів, наскільки це можливо, і прощаюся з ними в кінці. Заїзд, виїзд - це означає багато контактів.
Анжела Мерва: Як Ви пам’ятаєте момент, коли дізналися про війну? Що Ви відчували?
Сабріна Танріверді: : Це було приголомшливо, бо відбувалося так близько. Вже кількома тижнями раніше з'явилася інформація, що Росія ввела війська на кордоні з Україною і говорилося, що це лише навчальні підрозділи. І, правду кажучи, кожного ранку ми прокинулися з думкою: чи це сьогодні? І коли той день настав, я просто була в шоці, що весь світ спостерігав за їхньою підготовкою.
Анжела Мерва: Як Ви дізналися про початок війни?
Сабріна Танріверді: Я чула це з радіо. Я йшла на роботу, коли оголосили. Це було жахливо, навіть сьогодні я це пам'ятаю.
Анжела Мерва: Чи були у Вас якісь особисті стосунки з Україною в той час?
Сабріна Танріверді: Ні, тоді ще ні.
Анжела Мерва: Коли у Вас був перший безпосередній контакт із тими, хто тікає від війни?
Сабріна Танріверді: Коли прибули наші біженці.
Анжела Мерва: Ви маєте на увазі конференц-центр?
Сабріна Танріверді: Так, саме так.
Анжела Мерва: Ви пам’ятаєте день, коли вони приїхали?
Сабріна Танріверді: Я думаю, що не забуду цього, поки живу. Ми їх чекали з ранку, знали, що вони будуть до полудня. В якийсь момент я побачила з вікна, де я працюю, що зупинилася машина. Ми знали, скільки там має бути людей і що з ними дитина. Вийшли люди, у яких не було нічого, крім двох сумок. Це була моя перша зустріч з війною. Цей образ назавжди залишиться в моїй пам'яті.
Анжела Мерва: Ким були ці люди?
Сабріна Танріверді: Це була мама з шести- чи семирічною донькою. Друга жінка теж мала доньку, чотирнадцятирічну.
Анжела Мерва: Як було для Вас на початку з новими гостями, які залишилися в центрі довше?
Сабріна Танріверді: Ми всі спочатку були трохи замкнуті та налякані, бо мовний бар'єр був дуже великий. Моя українська дуже погана, її насправді немає. Одна з жінок трохи розмовляла польською, тому моя колега могла краще спілкуватися. Пізніше вживали перекладач на телефоні чи комп’ютері. Завжди коли я була сама, і вони до мене зверталися, мені було ніяково, і я думала, що не знаю, чого вони хочуть. Насправді спочатку йшлося про абсолютно тривіальні речі, як то взуття чи одяг. Мимоволі людина в зовсім інших вимірах задумалася про те, що їй потрібно.
Часами це була звичайна пара кросівок.
Анжела Мерва: Чим ще ви їм допомогли?
Сабріна Танріверді: Наприклад, потрібно було запустити доступ до онлайн-банкінгу, що я встановила українською та англійською. Ще йшлося про такі речі, як їжа, або й ті, що не стосувалися суто самого центру чи повсякденного життя. Ми були їхнім «контактом номер один». Ми думали, що будуть волонтери з допомоги біженцям або соціальні працівники. Цього не сталося. Коли вони (біженці – ред.) мали питання: гроші не прийшли, щось не вийшло, або хотіли кудись дістатися, до лікаря, школи, дитсадка, тощо, вони приходили до нас. Це було не просто надання житла, їжі та напоїв, на початку ми супроводжували людей , а також допомагали з доглядом за дітьми.
Анжела Мерва: Це означає, що дитина також була присутня щодня ...
Сабріна Танріверді: Саме так. Я тут працюю, тому бачила її щодня. В якийсь момент почала відчувати відповідальність, особливо коли вона кудись йшла, я дивилася і дбала про неї, і, в сумі, взяла на себе роль тітки. Іноді доводилося говорити «ні» чи щось подібне, реагувати на неприйнятну поведінку під час відсутності мами.
Анжела Мерва: Ви згадали, що Ви та Ваша команда вважали що підтримка соціальних працівників чи помічників для біженців буде більшою. З часом щось змінилося?
Сабріна Танріверді: Не зовсім. Був у нас один чоловік (біженець, поранений під час війни), до якого соціальні працівники приходили. Вони з'являлися раз на тиждень, але навіть тоді допомога була незначною. Моя колега займалася адміністративно-організаційною роботою. Було справді важко знайти людину, яка була б готова допомогти. Коли ми кудись дзвонили, нам відмовляли. Я можу чесно сказати, що, крім одного чоловіка, ніхто не з'явився.
Анжела Мерва: Які були найбільші виклики, на вашу думку? Що було найскладніше в прямому контакті з біженцями?
Сабріна Танріверді: Щоденний контакт був легким. Переважно всі вони були добрі та ввічливі один до одного. Бувало, що серед гостей виникало невдоволення, у випадку однієї жінки це було надзвичайно жорстоке. Вона часто реагувала вибухово, було дуже важко спілкуватися, було незрозуміло, як краще поводитися в такій ситуації. Найважчим був мовний бар’єр. Перекладач в телефоні (інтернет- перекладач – ред.) «розповідав» про космічні кораблі або літаки, і ця жінка нервувала, бо не отримала негайної відповіді. На початку було дуже важко.
Анжела Мерва: Отже, найбільшою проблемою був мовний бар’єр?
Сабріна Танріверді: Саме так.
Анжела Мерва: Чи були також спільні моменти успіху? Моменти, коли ви раділи?
Сабріна Танріверді: Звичайно! В одній кімнаті жили дві молоді дівчини, та одна дуже швидко вивчила німецьку на мовних курсах. Незабаром вона могла розмовляти переважно німецькою, і ми все зрозуміли. Мені це дуже сподобалось. Це було чудово. Дівчата також знайшли роботу і змогли виїхати. Чесно кажучи, крім радості, я була зворушена до сліз, бо мене засмутив той факт, їхній виїзд. Я справді відчувала, що вони тут на своєму місці.
Анжела Мерва: Скільки вони жили в центрі?
Сабріна Танріверді: Вісім місяців. Уявіть собі, вісім місяців вони ділили кімнату близько 15-20 квадратних метрів - два ліжка, шафа і санвузол. Їм доводилося терпіти настрій одна одної. Це було для мене чудово. Вони не були сім'єю, тільки дружили. До цього дня я вважаю, що це було дивовижно.
Анжела Мерва: Чи знаєте ви, скільки біженців, які залишилися тут, уже знайшли дім чи роботу?
Сабріна Танріверді: Загалом, три особи знайшли постійне житло. Мама з маленькою донечкою виїхала першою, потім ці дві дівчини. У нас також була старша пара, близько п'ятдесяти чи шістдесяти. Вони теж виїхали тоді. До своїх квартир, не в чужих приміщеннях, а до власних (окремих – ред.) квартир.
Анжела Мерва: Це чудово. Багато хто опинився в новій реальності. Ви коротко згадали, що хтось вже знайшов роботу?
Сабріна Танріверді: Так, у нас тут є ще одна жінка, вона тут з донькою, їй приблизно п’ятнадцять-шістнадцять років, вони обоє ще не мають квартири, але їхня мама працює. Це змінна робота, і я можу уявити, що їм не завжди легко. Однак, у них вийшло чудово інтегрувати. Дівчинка тут навчається, а мама працює, і тепер може розпоряджатися власними грошима, і це справді тішить.
Анжела Мерва: Це прекрасно. Минулого року сталося багато хорошого, про що ви можете говорити з власного досвіду. Чи є ще щось, чим хотіли б Поділитися зараз? Щось, що залишило слід або залишилося в пам'яті?
Сабріна Танріверді: Цей досвід мене навчив, що травма не у всіх виглядає однаково. Думаючи про те, як люди це переживають, ми маємо образ смутку та ізоляції. Правда полягає в тому, що травма може проявлятися як агресія або неадекватна поведінка. Кожен з цих людей прийшов сюди зі своєю травмою і проявилася вона в кожному з них по-іншому.
Анжела Мерва: Це справді інтригуюче. Дуже дякую за ці слова. І дякую за час для інтерв’ю.
